— катапультуватися в вiбрую-чу вогнистими контурами чорноту, якiй нема нi ймення, нi мiри, на цьому стоять усi поганськi культи, то тiльки християнство списало це злиття за вiдомством Чорнобога, замурувавши людинi всi виходи з себе, окрiм єдиного — через верх, але для нашої доби, хоч по сутi й пост-християнської, уже вiдрiзано шлях до повороту назад, в оргiастичне свято вселенької єдностi: ми, кожен зосiбна, безнадiйно зараженi проклятою свiдомi-стю ваготи й ущiльненостi власного "я", i тому переможно чистий, голосний i високий музичний тон вимкнувся й згас у моєму тiлi одразу ж, як тiльки той, справа, — заговорив: десь через зупинку обiзвався, з диким акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? — отут я вперше глянула на нього — то був молодий, десь пiд тридцятку, невисокий, але купно збитий, як iз цiльного куска виллятий "шпiк", його прегарнi, мов сливи, очиська заволiкло хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен iз-за грат свого життя, сотнi чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри, виткнутись на хвильку — можна, от чого не можна — це вийти назовсiм; "Pardon me?" — перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким вiдшива-ється нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що — все, кiнець, викручено контакти, — "нi, нiчого", пробелькотiв i ще щось далi мимрив собi пiд носа, вже по-своєму, — могутнiй тваринний заклик його тiла зiв’яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати, поруч мене сидiв звичайний собi причепа-емi-грантисько — втiм, небавом i встав, i попрямував — чи до виходу, чи десь iнде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, iно вигулькнувши, розчаклувала стать. Може, справдi єдиний вихiд iз цiєї в’яз-ницi — виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сiдати в проїжджi авта, не називаючи iменi, рука водiя на колiнi, низький, захриплий смi-шок, гарячковий шурхiт зайвої одежi, не треба вмикати свiтла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт кровi, чоловiчу партiю ударних i своє, чи вже-не-своє, розчинення-розступання, ох, як ти класно розкрилася, ну! ну! ще! ще! — та тiльки ж вони всi хочуть говорити, хочуть вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читаєш, а куди їдеш, а чи маєш мужа, треба вимишляти легенду, "Как вас зовут? — Ирина", — було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного посмаку, поцiлунком у пiд’їздi, вивинулася — втекла, посмiюючись до себе, їм усiм треба перемагати, от у чiм справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофiл-кисень, вони не вмiють, i той чоловiк, який зараз доходить десь у пенсiльванськiй пущi на єдинокровнiй ласцi братiв-дiаспорникiв, без цента за душею й без слова англiйсь-кої (а мав же час пiдучитися, прид-дурок!), — ех як же скинувся, як по-кiнському тодi шарпнув був лице вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його за столика в кав’ярнi, спробувала, всю свою витрива-лiсть на помiч прикликавши, внести хоч якусь терапевтичну яснiсть в цю обопiльну душевну й тiлесну недугу, — все правда, серце, i що я тебе вже не люблю — теж правда: "То ти себе що, — склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, — "побєдiтєльнiцей" почуваєш?", — здається, так i лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо, та чи ж ми з тобою в перетягування каната забавлялися?… "Знаєш, — i знову був той лиховiсний незмигний погляд, немов щось iнше дивилося крiзь його рiзко обведенi запаленими повiками очi, як крiзь прорiзи маски, — якби ти була мужиком, я б тобi зараз ввалив!" Дуже мило з твого боку, коханий, — менi й самiй часом ох як шкода, що я — не мужик).
"Ти жiнка. В цiм твоя межа.
Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня.
Як прянощ з кiнчика ножа,
У кров утрушено залежнiсть", —
бурмотiла до себе в тi страшнi зимовi мiсяцi, по-iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня, лютий, березень — жодної звiстки, i жодної змоги будь-що дiзнатися — через Атлантику, з Кембрiджа — в українське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами майстерню на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й гарячої води, iно з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з палкою ковбаси й банкою розчинної кави на вимащеному фарбами низенькому столику, хоч’ канапку? о, ще помiдорку маю, хоч’? Господи, живе ж хлоп — як пес приблудний, до шостої ранку не кладеться спати, з-за мольберта автомобiль отой свiй вiдзiгорний — безгаражний! — через вiкно пантруючи, в двадцять п’ять, навiть у тридцять таке ще дається знести: звiрина енергiя вивозить, — але в сорок! Тимчасом у її кембрiджськiй хатi, знай перемiрюванiй безтямною ступою з кутка в куток — вiд вхiдних дверей через кiмнату до кухнi й назад (робота, задля якої буцiмто й приїхалося до Штатiв, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), — щось незбагненне коїлося з телефоном: раз у раз її колошкали вдосвiта зi сну химернi дзвiнки, зривалася, хапала слухавку: "Хелло!" — десь далеко на безмовнiй лiнiї свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав їй знати про себе, нiби справдi в ньому "хтось кричав крiзь нiч її iм’я, неначе на тортурах", — i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно-зеленавим ряхтiнням засвi-чувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував з розтруба бездушний зуммер, — о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнiї над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i твоїх вiршiв, ти впiзнала її вiдразу, тiльки-но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, — твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з своєї, щойно вiднайденої осi (бо ти була — жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв:
1 2 3 4 5 6 7