Щось непомисленне, неймовірне й моторошне було в тім, що приступний звичайним смертним очам чоловік годен бути таким прекрасним, — щось, хіба лиш бляклим натяком звідане нею раніше, коли з солодким жахом убачала в кшталтах власного тіла чашу з Святими Дарами, тільки тоді їй здавалося, мов на дні того провалля, куди отак упівока ледве важилась глипнути й зараз-таки одсахалась, отворено, й грають сліпучим світлом, райські брами заживоття, — і ось вона була, краса, таки правда що сліпуча, мов шкіру з тебе здерто на сам вид, та тягло від неї — застиглим, мов навіки, холодом: тою самою тоскною, безберегою, як море, передсмертною мукою стратенця, що вже скілька разів миттєвим стиском підсисала їй серце, а тепер простяглась перед нею втілена навіч, не обійдеш-не об'їдеш, — і, втупившись безживним зором у червоні плями свого дівоцтва на розорених перинах, вона зрозуміла, що цієі ночі стала за жінку найнещаснішому чоловікові на світі.
І тут запіяв півень — і в змиг ока постіль її спорожніла, навіть подуву тепла по тому величезному тілові не зоставивши, а Ганнуся провалилася в сон, як у глухий колодязь без сновидінь.
Цілий день потому вона стоконилася мов сновида, відчуваючи тільки, як сочиться пасокою, аж по ногах їй тече, розкутурхана вночі утроба, — а на ніч він з'явився знову, вже без стуку й без знаку, як по своє: щойно стала засинати, як почула коло себе в темряві знайоме дуже тіло, і подалась так само тілом — без тями, як масло під ножем. Вони знов кохалися до світа, і жодному не було задосить, бо за цим разом у Ганнусі обудилося щось нове: спрага, яка, що більше її вдовольняєш, то дужчою робиться, — трохи це було подібне до солонкуватого, як залізна клямка, посмаку крови з колись — як давно те було? — прокушеного Дмитрового підгорля, лиш то було в устах, а це в цілому єстві, й таке невтоленне, що заступало собою геть-чисто все — вся її дотеперішня сила, скупчившись, обернулася на цю прибутну, чорну спрагу, в захланних водах якої обоє ніяк не могли накупатися: царице моя, шепотів він, раз за разом виймаючи з неї душу, княгине, тисячу літ не мав такої, як ти, — саме те, що вона й прагла почути, що тільки й могло загодити її дотеперішню уразу на людей, котрі вперто тислися міряти її на свою мірку, а як вона під цю мірку не стала, настерлися, в далебі що безмірному вбожестві своєму, її зневажати, — а його цілющі слова не лише повертали їй себе, вони немов цілий світ, з усіма людьми, що в ньому були, є і будуть, вергали їй до ніг, і тим найдужче зближалися на подобу отої невідомої пісні, складеної їй на ясу, про котру завше мріяла, що колись таки її почує, — кажи ще, просила в нього, чи, може, просила її спрага, якій уже мало було самої тілесної розкоші й вона затоплювала собою, як паводок навесні, сусідні вгороди, — і він казав, на різні способи, словами й без слів, — і так з ночі в ніч. У своєму денному заціпенінні — бо вдень вона тепер жила єдино чеканням ночі, сливе ні на що круг себе не вважаючи, ото хіба кришку бентежачись неспинною течею між ноґами, яка, стид сказати, страшенно дражнила собак: варт було на крок піткнутися за поріг, як вони заходились валувати по цілій околиці, а то й гирилицею бігли за нею, нюшкуючи, мов за сукою під час тічки, — отож у тій напівнепритомній яві, котра дедалі менше здавалась їй явою порівняно з тим, що коїлося ночами, вона якось ані разу не спромоглася подивуватись, чом ніхто в хаті нічого не чув — таж таке тирло й мертвого б мало обудити! — проте ніхто не будився, ніхто нічого не завважив, хіба лиш Оленка нарікала, що їй стали снитися лихі сни, та Марія бідкалася, що Ганнуся так раптом змарніла — а диви, які підкови під очима, й сама аж чорна з лиця, чи не занедужала, крий Боже, — і, не ймучи віри власним очам, з острахом дивилась, як на Ганнусі починає буйно кучерявитись волосся — по цілій голові, так що вже й не розрізнити було родимої місячної мітки, — ти б, доню, пішла десь розважитись, між дівчата абощо, — доня дивно, по-собачому, пригинала у відповідь голову й вищиряла зуби — мов от-от заскавулить. Трохи опритомнювали її хіба запахи — головно ті, густі й червоні, од яких рот сповнювавсь солонкавою, із залізним посмаком слиною, — тим опритомнювали, що з новою силою прокидали в ній ненатлу і всепоглинущу нічну снагу: на другім кутку кололи кабана, мати зарізала зозулясту курку, що ополудні зненацька, прости Господи, заспівала півнем, їй самій прийшла місячка, в сусідів через дорогу обродинилася невістка — в цьому останньому випадку вона зазнала такого несамовитого збудження, аж мусила втікати в садок і качалася там по траві, щоб тільки не кинутися до них у хату й не припасти до породіллиної постелі, вхлебтуючи-всьорбуючи все живе, гаряче й червоне, — вночі все було інакше, тобто так, як і має бути, тільки вночі ця її нова сила й була до речі: прийшов, слава-тобіГосподи, шепотіла вже й нестак радісно, як із полегкістю, зачувши його коло себе, — але він зараз же немов даленів, захмарений і невдоволений: чому за те, що я прийшов, славиш Бога, а не мене? — вона й сама подивувалась такому очевидному, і як ото досі не завваженому, безглуздю: ба й справді! — а він провадив далі: чи ж не твоїй сестрі випадає Його славити, чи ж не їй Він прияє куди пак щедріш, ніж тобі, хоч вона проти тебе стільки варта, як жменя піску проти жмені злота? — як од лихоманки, затремтіла вона од щастя вперше по-справжньому почути збоку власні думки сказаними вголос: але ж чому так, зойкнула в передчутті відповіді, якої досі не домоглася — ні од панотця, ні од матері, ні од кого в світі, і яку марне силкуючись намацати, знай сліпо товклася лобом у невидимий мур, а тепер він обіцяв їй визвіл, і вона потяглася до нього цілою душею, начеб разом оберненою на одні розкриті отвором жаждиві, спливаючі соками нетерплячки вуста, — вхлипнути ту відповідь, якою б не була, — і відповідь продудоніла, як у тулумбас ударив, і, замість сподіваної волі, відлунила в ній — необорно тоскною пусткою заглади:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21