… І коли сотні тисяч прибулих запрудили місто, двері наших осель відчинилися навстіж, як обійми, і ми повалили пачками, десятками тисяч на Майдан, у Будинок профспілок, де отаборився штаб, і казали — у мене є вільна кімната, а в мене дві, а в мене заміський будинок стоїть порожній, можу примістити душ із сорок-п'ятдесят, а я хочу помогти грішми, а я маю десять мішків картоплі, а я не маю нічого, то хоч мітлу в руки дайте, — на мурах і автомобілях з'явилися написи «Любов переможе!», і вона таки перемогла, хто б міг подумати, що в нас усіх живе стільки любови, варто тільки звільнитися від страху, прорвати його, як греблю, — і любов, тамована бозна-як довго, відмірювана раніше скупими порціями лише для найближчих, розлилася на всі сторони, як світляний океан, осяявши найтемнішу пору року, — після перемоги тримільйонне місто, прикинь-но, ще з місяць жило без аварій на дорогах, всі наввипередки одне одному поступалися, ледь не розкланюючись, і злочинність у місті впала вдесятеро, і всміхались одне одному на вулицях, як у селі, де всі всіх знають і вітаються до незнайомих, не один тиждень іще зберігалося це відчуття — що можеш першому стрічному сказати: привіт! — і той відгукнеться радісно, мов тільки того й чекавши, — любови було так багато, що якийсь час здавалося — ми можемо залляти нею цілий світ, не то що той пригнаний ясир невільників під інакшими прапорами (від яких вони позбавлялися, кидаючи де попало, як тільки їхні наглядачі одверталися!), шкода, що я не вмію цього всього як слід сказати по-англійському, але Густав, схоже, якимось чином і так мене розуміє, якимось чином потрапляє на нашу з Малою хвилю, — і чому, кажу я, бо мене вже пре, це питання я ношу в собі від самої революції, від того самого дня на Хрещатику, коли, розгублено стоячи з незапаленою цигаркою в зубах, зрозумів, що все скінчилося, — чому так не можна жити завжди, якого хріна ми так паршиво все влаштували на цій землі, що не можна так жити завжди, адже ж якщо можна і місяць, і два, і то не жменьці мам-Терез, а мільйонам звичайних, у міру затурканих людей, значить, у принципі — можна?… І це зовсім не було тяжко — це було так, ніби ти був плив-плив по життю рік за роком, з трудом, із зусиллям, відпльовуючись та відпихаючи лайно, якось собі борсаючись на власний розсуд, власними силами, — і от, зненацька — втрапив у течію, і немов гігантський підводний Гольфстрім підхопив і поніс тебе з шаленою швидкістю, з грізним, взапридух, гулом (звук!., звук, курча мама, от чого бракує цим знімкам, чого не зможе віддати жоден альбом! — цілодобового гулу мільйонного натовпу, ухаючого грому скандування, відбитого від міських мурів, луни, що гоготить аж за Дніпром і, по кількох днях громохкого безсоння, починає стугоніти тобі під черепом, всі ті дні, особливо перший тиждень, тривала ця нутряна озвучка, цей захват вознесіння, ніби кров у тобі ввімкнулась і гриміла саундтреком, з ревом котячись по жилах, як людська маса по вулицях і тунелях підземки, ніби ти сам розширявся до розмірів цілого міста, і, властиво, тебе мало би спалити від перенапруги, як увікмненого в розетку на сто тисяч вольт, і якщо цього не відбувалося, то тільки тому, що сам для себе, зі своїм окремим життям, ти тимчасово перестав існувати, — те, що було твоїм і нічиїм більше, відсунулося кудись на задній план, зависло, як програма на моніторі в чеканні перезавантаження системи, бо перед лицем загрози, що насувалася, у своєму житті не могло більше бути сховку, ні в домі, ні в роботі, і ми вийшли, всі разом, не просто з квартир на вулиці, а за межі своїх життів, за межі власного «я», — і от там-то, варто було всім водночас ті межі переступити, і відкрився й заструменів, мов полуда з очей спала, і пішов ширитися неосяжний океан любо-ви, і випливла з нього на поверхню наша Земля Обітована — показалась, оприявнилася на кілька тижнів — і стала розпадатися, поступово осуваючись назад, утопаючи в брудному політичному шумовинні переговорів, домовленостей, авантюр, вовтузіння груп і кланів, у буденних парадах людської малости…), — у тім-то й річ, кажу я, що це виявилося зовсім поруч, тільки немовби за стіною, в іншому вимірі, але вона існує, вона досяжна, наша країна можливого, — як підводна течія, як підземна ріка: ми підняли її нагору, ми єдиним гігантським пробоєм визволили, випустили її на свободу, — і вона пройшла, прогриміла крізь нас обпікаюче живим палахкотінням — і знову сховалася з овиду, зникома, як міф, як ота Сарматія, про яку каже моя Мала, наша ідеальна вітчизна, в якій ми мали б жити завжди і за яку готові були вмерти, чому не можна затримати її на стало?… Чому найбільше, на що ми здатні, — це вгледіти її один раз, а потім уже тільки вічно про це розповідати, перекручуючи свідчення, дедалі сміливіше підлатуючи правду брехнею, переписка, перемальовка, скромна фальсифікація, правка в фотошопі — до твердого, як рипуча цукрова полива на зубах, застиглого глянсу, якому ніхто вже не йнятиме віри, і треба буде знову вирушати спочатку, на черговий пошук Обітованої Землі?…
ВОНА: У нашій культурі нема страху, каже Густав. No memory of fear. [Нема пам'яті про страх (англ.). ]
Ми обоє витріщаємось на нього, заскочені. До чого це він?
Ми піддатніші до маніпуляцій, ніж ви, пояснює він. У нас нема імунітету. Ми не вміємо розгледіти справжньої загрози.
Чи ти ба.
Наприклад, пробує пояснити він, візьміть рекламу. Скільки там замаскованого насильства. Дівчина викидає хлопця з човна, дитина батьків з машини, — щоб заволодіти пакетиком чіпсів. Це сприймається як гумор. Коли кажеш про візуальний фашизм, на тебе дивляться як на психа. Вважається, ніби фашизм, комунізм — то все в минулому.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40