(Звідсіля й наївне уявлення пані Тимошенко, буцімто одна-єдина Книга, що документально зафіксує події, стане за наратив для сотень тисяч індивідів, що були тим подіям учасниками.) Письменників, натомість, цікавлять — чи, принаймні, мають цікавити — індивіди , особистості: співрозмовці, здатні збагнути думки й почуття іншої людини, В усьому, що стосується почуттів, компетенція будь-якої політичної влади — навіть у такій екстремальній її версії, як абсолютистська, — обмежується здатністю вмовити людям, ніби вони відчувають те, чого насправді не відчувають. Мета ця в принципі цілком досяжна, як знаємо аж надто добре і з історії двадцятого сторіччя, і з нашого сьогодення. Вклавши мільярди в медіа-індустрію, можна вселити в людей страх і тривогу, можна змусити їх повірити, ніби їхнє життя не буде повним, доки вони не куплять «Феррарі», або ж цілковито зійде на пси, якщо вони не проголосують за пана Такого-то (не згадуючи вже про далеко похмуріші, ба й моторошніші приклади). Чого, однак, жодним побитом не дасться в такий спосіб досягти — це дати людині відчуття, що вона є автором свого життя, головним героєм своєї власної історії, вартої того, щоб поділитись нею з іншими.
В одній перській казці падишах звертається до чужоземного гостя з інтригуючою вимогою: «Я даю тобі рік, щоб ти розповів мені свою історію, але маєш розказувати тільки те, що відбувалося з тобою особисто, якщо ж розкажеш те, що чув від інших, я відрубаю тобі голову.» По-моєму, це просто розкішна умова, воістину царський дарунок, про який усякому смертному можна хіба мріяти. Ніхто з нас не має в запасі цілого року, щоб перетворити всеньке своє життя на зв'язно розказану історію (додаткова проблема з історіями полягає в тому, що неможливо проживати їх і розповідати одночасно , — писати, то, за визначенням, випадати з життя), і не існує на світі такого відданого слухача, навіть серед наших найближчих, який би погодився згаяти стільки часу, допомагаючи нам добути сенс із усього, нами прожитого. Я б сказала, що ця казка являє собою найдосконалішу — принаймні з тих, що мені відомі, — притчу про доброчинну Ідеальну Владу з точки зору людської одиниці, — ось вона, земна верховна влада, така, як має бути: правитель, що не просто дозволяє, а так-таки прямим чином велить тобі, під загрозою смертної кари, бути своїм власним автором-літописцем. (Правитель, що виступає, можна сказати, замінником Бога.)
Звісно, дуже шкода, що Ідеальної Влади не існує, і в реальному житті падишахи діють із точністю до навпаки: їх аніскілечки не тішить, коли ти наполягаєш на своїй власній історії, замість купувати ту, серійну й універсальну, «на всі розміри», яку вони для тебе склали. Лише в літературі ми все ще знаходимо далекий відгомін тої казкової Ідеальної Влади, яка над усе цінує й плекає індивідуальну неповторність: література розповідає нам про те, що відбувалося з іншими, аби ми змогли зрозуміти те, що відбувається особисто з нами.
Цілий клопіт починається тоді, коли письменники пробують удавати з себе земних царів — і звертаються до мас. Особливо спокуслива перевага такої політичне владної позиції полягає в тому, що вона завжди націлена на незабарну, негайну винагороду, тоді як влада літератури має ефект довготерміновий і зазвичай по-справжньому виходить на яв уже аж по смерті автора. Тож різниця між письменниками й політиками не лише в тому, що вони звертаються до різних адресатів, — вони ще й живуть у різних часових вимірах. Ще одна підстава не плутати дві паралельні сфери, які за визначенням мають бути розмежовані. Що, в моєму випадку, означає: з яким би ентузіазмом я не ставилась до нинішнього політичного керівництва моєї країни, — а ентузіазм, як відомо, слугує навіть ліпшим виправданням продажності, ніж страх, — і скільки б свого особистого письменницького часу я не пожертвувала на те, щоб допомогти цим людям прийти до влади, — все ж, якщо пані Тимошенко попросить мене написати для неї ту Книгу, котру вона так необачно була пообіцяла велелюдній юрбі, моїм обов'язком письменника буде відповісти: «ні».

КИЇВ — ВІДКРИТЕ МІСТО
«Ех pressen », 20 травня 2005 р.
— Ну, і як ви гадаєте, — несподівано питає в мене літній таксист (ми ідемо центром Києва, і назустріч із рясної зелені розквітлих каштанів раз у раз випливають бігборди «Євробачення-2005»), — вийде в нас із цим Євробаченням чи ні?… Почнуть до нас тепер їздити?
Видно, що він не на жарт цим заклопотаний. Кілька тижнів тому те саме заклопотання, і майже тими самими словами викладене, мені довелося почути на нараді в Кабінеті міністрів із уст найвищих урядовців країни. Для України, мов для молодої господині, що з завмиранням серця готується дати свій «перший бал», Євроба-чення-2005 — це насамперед своєрідне «випробування на дорослість»: на те, наскільки вона на ділі готова стати відкритою країною — не лише для європейських інвесторів, а й для сотень тисяч посполитих мешканців Європи, більшість із яких ще рік тому навряд чи змогли б показати на мапі «колишню радянську республіку».
Знайома хвалиться: її син-студент ходив працювати волонтером у наметовому містечку, — його розбито на одному з островів посеред Дніпра для тих гостей, хто надає перевагу революційній романтиці перед готельною дорожнечею (якщо чесно, я б і сама вибрала намет на острові — хоч би з огляду на краєвид, який відкривається звідти на славетні київські горби з золотими банями старовинних соборів). Порядкує в містечку та сама громадянська кампанія «Пора!», яка стала однією з основних організаційних сил «Помаранчевої революції». Що ж, слушно — кому, як не їм, краще знати, як тримати лад у багатотисячному натовпі…
На екрані телевізора мешканець Одеси сердито розповідає, як спеціально приїхав до Києва по квитки на фінал, яких не зміг придбати по Інтернету, і марно вистояв кілька годин у довжелезній черзі під Палацом спорту… Схоже, мало хто з організаторів припускав, що подія викличе в наших громадян такий ажіотаж.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40