…
— Але він твій незаконний! — сказала дівчина і загонисто звела брови.
— Як ти сказала? — зморщившись, перепитала Галя. I щось, певне, лихе з'явилось у її обличчі, бо Оксана раптом зів'яла й опустила погляд.
— Вибач, — пробурмотіла вона. — Я не повинна тебе ображати. Але цей чоловік… господи, як він мене роздратував. Я не зможу жити з ним під одним дахом!
Галя вже наливалася полум'ям, очі її починали палахкотіти гнівом, вона стягла з перенісся окуляри, і її вуста стали такі ж тонкі, як і в дочки.
— Посмій мені ще раз таке сказати! — прошепотіла вона. — Посмій тільки!…
— Такий дорогий тобі цей блудяга? — загонисте спитала дівчина.
Галя потерла собі скроні. Било в них, наче молоточками.
— Дай-но мені раунатину, — сказала дочці. — I склянку води.
Оксана пішла до аптечки, а Галя загорнула книжку. Вона випила таблетку і втомлено глянула на дівчину.
— На жаль, доню, ти тут не можеш командувати, — сказала вона тихо. — Він проживе тут стільки, скільки вважатиме за потрібне, — поки що це єдиний дім, який він може назвати своїм.

8
Хлопець важко підіймався під гору, стояла довкола ніч, оксамитна та глуха. Місяць покривався хмарами, з'явилися вони на небі чорні й скаламучені, тільки вряди-годи проломлювалися поміж них зірки. Хлопець тихенько насвистував: було йому на серці просторо. Біля хвіртки свого обійстя стояла Неоніла й дивилася йому вслід, хоч уже й не бачила його. Здалося їй, що в її тихе життя увірвався раптом вітер, сколошкав її, захопив та поніс. Не могла й досі отямитися, може, тому й стояла тут, біля хвіртки. З'являлися перед нею тільки-но перебуті епізоди зустрічі, окремі слова, уривки розповідей, що ними вони хотіли заповнити ту часову прірву, яка розрізала їхнє спільне існування, — все це було безладно накидане й насмикане.
Пізніше, проздовж того місяця, який вони чекали, поки зможуть стати чоловіком та жінкою, вони дорозповіли про себе все, що тільки можна було згадати. В майбутньому часі ті згадки вже виникали уривково, а часом і повторювалися. Більше міг розповісти він, і Неоніла, завмерши, слухала про всі ті дивні перипетії, які він пережив, — було то як казка. Ніколи не побачить вона тих країв, що побачив їх він, та й не тягло її до того, тож розповіді сприймала з деякою поблажливістю — добре було й те, що своїми мандрами він не пишався…
Зараз же, коли стояла вона біля хвіртки і не могла зважитися повернутись у хату, у ній все кипіло й нуртувало. Той спокій та байдужість, з якими сприймала нечасті вже зальоти в її городець, десь ділися, розпорошилися й розтопилися, вся вона теж розтопилася, і з її лиця навіки щез сухий, строгий вираз, що ним старі дівчата бороняться від світу. Жила в ній іще інерція старого, майже чернечого життя, але то було десь там, глибоко в цій ночі, наче бліде око замуленого джерела. Хотіла впевнити себе, що це конче так, що все, що відбувається, відбувається насправді, її націлювані вуста палали на обличчі, наче виросла там вогняна квітка, очі горіли ще яскравіше, тож коли вона все-таки зайшла в хату, Олександрі Панасівні кинулися перш за все ті очі, а тоді й вуста.
— Ще не спиш? — спитала трохи здивовано Неоніла, — було їй трохи соромно показувати своє зворушення.
— Та от заклопоталася, — невинно відказала Олександра Панасівна, а що вони обоє раків пекли, незграбно звернула на інше: — Глянь, уже й глина сиплеться зі стелі, чи не підмастити?…
Неоніла всміхнулася.
— Пішли спати, мамо, — сказала тепло.
— У тебе все гаразд? — так само тихо спитала мати.
— Здається, я виходжу заміж, — засміялася дівчина, і в її сміхові було стільки щастя, що Олександра Панасівна зітхнула.
— Так зразу?
— Виходить, що зразу.
— Ой, ці скоротічні шлюби!
— Це не скоротічний шлюб, мамо, — сказала Неоніла, — обличчя її м'яко й ніжно сяяло. — Це скоріше запізнілий шлюб.
— Дай вам боже щастя, — зітхнула знову мати. — Коли подаватимете заяву?
— Завтра. Маю відпроситися з роботи. Тепер треба місяць чекати, поки розпишуть.
— Ну що ж, — сказала мати, і сльоза блиснула в неї на оці. — Готуватимемо весілля.
— Але ми не хочемо весілля, мамо. Мені вже не дев'ятнадцять, щоб про те кричати на увесь світ.
— Та й сорому в тому нема.
— Але він… Знаєш, мамо, він не терпить ніяких церемоній!

9
Він підіймався в цей час по сходах ганку. Дім був темний, і, перш ніж зайти, він сів на приступці й запалив люльку. Темрява була така глибока, що не бачив він ні річки, ні супротилежних горбів. Витинався тільки неподалік кострубатий каштан, і вогко білів серед двору емальований умивальник. Відчував Хлопець на серці мир, дим хвилями розходився від нього, і цей дим, заповзши в розчинене вікно, розбудив Галю. Вона встала, накинула халата й обережно пішла до виходу: мигнула їй думка, чи не зачинила часом Оксана дверей на засув.
Намацала залізо, засув був і справді засунутий. Галя якнайтихіше спробувала його відчинити, але брязкнула клямкою, тож коли виросла на порозі. Хлопець повернув до неї обличчя.
— Ти стукав? — тихо спитала Галя, сідаючи коло нього.
— Ще не встиг. Хочу покурити, — так само тихо відповів він. — Це чудова річ, отак сісти на ганку й покурити: світ тоді такий умиротворений!
— Вже прагнеш умиротвореності?
— Уяви собі. Останні місяці тільки й думав, що про цей дам на горі.
— Чому ж не приїхав раніше?
— Ще не був готовий. Я, як той плід, що важко й довго зріє.
— Готуєш себе до якоїсь роботи? Повернувся до неї і засвітив усмішкою:
— Чому ти так подумала?
— Мабуть, тому, що трохи вірю в ті казки, що їх розповідала твоя прабаба. Прийшлі чоловіки цього дому шукали спокою, чоловіки ж, тут народжені, навпаки…
— Чому дід Iван не жив у цьому домі?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166