І де болото, де хащі, де стежки, де і що на Озері – все знає. «Чого за мене боятися, – каже.– Не турбуйтесь, мамо, – я вже великий!»
Батько Волина, Стир , подався у село, з якого родина втекла кілька років тому. Стояло село далеко звідси, край дороги, і напали на нього лихі зайди, які йшли великим полчищем на Схід і нищили на своєму шляху все, що зустрічали. Грабували людей, ґвалтували жінок, налили хати. Людське життя стало безцінню.
Стир спромігся врятувати свою родину, бо оселя його стояла на околиці села, аж на узліссі, з протилежного краю села, звідки прийшли завойовники. І коли загуркотіла кіннота на шляху, заголосили жінки та запалали хати, усі, хто міг, кинулись навтьоки до лісу.
Люті лицарі ганялися за людьми і по лісових хащах. Лиш ті, хто добре знав лісові таїни, змогли врятуватися.
А хто знав краще ліс за родину Волина?
Кілька днів пересиділи вони усі в печері, яку Стир віднайшов колись давно, але нікому про неї не казав. Ніби знав, що таємниця придасться колись.
Дивна була та печера. Схована в хащах, вона вела углиб пагорба, вхід до неї так закривали густі зарості ліщини й терену, що, навіть стоячи поруч, сторонній ніколи б не здогадався про її існування.
Всередині можна було помітити, що колись давно тут жили люди, бо великі важкі камені вочевидь було принесено до печери, аби палити між ними вогнище і готувати якусь їжу. Високо вгорі знайшовся невеличкий отвір назовні, через який проходило повітря і підіймався дим з багаття. Тут давним-давно ніхто не жив. Це видно було з куряви на камінній долівці і плісняви на стінах печери. Поприбирали, позамітали, і родина Волина дістала доволі затишний схрон на якийсь час.
Як тільки світало, виходили збирати ягоди й горіхи. Добре, що хоч на це вже прийшла лісова пора. Але харчів бракувало, і за кілька днів Стир подався поночі до села. Повернувся на другу ніч, навантажений усім, що міг дотягти і що позбирав із розграбованої садиби. Ще ходив кілька разів ночами.
Одного разу Стир повернувся над ранок.
Вів за собою коня з сідлом, до якого приторочений був лук зі стрілами й меч. Зайшов у печеру блідий, з міцно стиснутими устами. Обтерши довгі, вже трохи побиті сивиною вуса, що важко звисали до самого підборіддя, наказав негайно збиратись у дорогу.
Лицарі лишили в селі свою залогу, – за якийсь час головна сила буде повертатись, а потім ніби йтимуть інші... Таке-от Стирові оповів односелець, – з тих, що лишилися в селі і тулились серед поруйнованих обійсть.
Усе, що могли, навантажили на коня, посадили на нього ще й двох меншеньких дітей і подалися лісом куди очі дивляться. Йшли, маючи за дороговказ удень сонце, а вночі зірки. І отак вийшли на Озеро.
Для них воно видавалось звичайним лісовим озером, тільки що велике і кругле, а ще ж посередині й острівець. Узбережжя всипане дрібним білим піском, вода чиста й лагідна. За Озером саме заходило сонце. Довколишню тишу порушував тільки кінь, що зайшов у воду і спрагло пив, голосно хлюпаючи й фуркаючи.
– Здається, ми прийшли, – сказала мати.
– Ні, Горино! – відповів Стир. – Ми прийшли у гарний край, справді тут і лишимось, але над Озером жити не будемо. Сюди кожен може приблудити, Озеро вабитиме людей... І не тільки людей. Ми оселимось неподалік від Озера, в лісі. Знайдемо добре чисте джерело і біля нього викопаємо колодязь, а згодом і хатку собі збудуємо... Але це почнемо завтра, а нині заночуємо тут, біля Озера.
Стриножив коня, пустив пастися. Діти назбирали сухого хмизу, Горина розклала багаттячко, почепила горщика з водою, заправила окріп лісовим щавлем та гречкою, якої трішки привезли із собою, грибами приправила, які смажила тут-таки на вогні, настромивши їх на патички, і вечеря незабаром була готова.
Наступного дня зрання, тільки знайшли у лісі джерело, біля якого могли заснувати нову оселю, Стир узявся закладати курінь, де можна було б ночувати на перших порах.
Курінь Стир вирішив прип’ясти до розлогого дуба, з-під якого, власне, і витікало з іншого боку джерельце. Джерельце розчистили, зробили копаночку, і відстояна вода здавалась майже солодкою на смак, цілющою і живою. Крислатий дуб і так був прихистком від дощу і сонця, вітер посеред лісу не мав їм дошкуляти сильно, але ж яке не є, а житло має бути. Оселя – основа родинного життя.
Отож зрубав Стир сім високих тонких сосон, швидко склав із них каркас для високого і широкого куреня і з допомогою Волина та інших дітей невдовзі вже виклав місце для ночівлі цілій родині. Якраз Горина і їжу приготувала. Але братися до їжі ще було не час.
Розміркувавши, де ставитиме землянку, в якій можна літувати, і де будуватиме вже хату, в якій зимуватимуть, Стир водночас мав вибрати місце для капища.
Не привітавши богів, не піднісши їм жертви, хоч якоїсь, у перший день не можна було ні сідати їсти, ні ладувати нову оселю – добра не чекай.
Тож іще якийсь час забрало у Стира обладнання у протилежному від джерела і майбутньої хати кінці галявини, трохи вже лісі, за дверима, місця для пожертв богам і лісовим духам.
Тепер усе було як слід. Батько родини приніс до жертовника потроху від кожної зготованої Гориною страви і попросив у богів захисту й опікунства та допомоги у новому житті свосї родини. Просив заступництва у рожаниць, у бога неба Сварога, у його сина Даждьбога та у грізного володаря блискавок Перуна, а також у бога багатства й худоби Велеса і у Мокоші – богині долі, матері врожаю, опікунки дощу, пологів і пряжі.
Поза тим мусив Стир умилостивлювати і темні сили, духів Мороку, щоб не прогнівити жодних богів.
Тепер можна було і самим потрапезувати.
За всілякими клопотами промайнув перший день.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39