– Саме про це і сказав ваш син, – мовив отець. І додав: – Таж сідаймо, куди нам поспішати. – Засміявся й сів, підібравши важку сутану. – Може, вип'єте чого-небудь? – запитав він.
Я був приголомшений. Невже Жак розбовкав про пиво? Він здатний на таке.
– Я прийшов просити вашої ласки, – знову заговорив я.
– Ви вже її маєте, – відповів священик.
Ми подивились одне до одного.
– Бачите, – говорив я далі, – для мене неділя без причастя, мов…
– Ніяких блюзнірських порівнянь! – застережно підняв руку отець. Може, подумав про поцілунок без вусів або ростбіф без гірчиці. Я не люблю, коли мене уривають. Я починав сердитись.
– Бачу, до чого ви хилите, – здогадався отець, – тож кажіть уже зразу, що хочете причаститися. – Я опустив голову. – Це, звичайно, не зовсім правильно, – додав він. Я запитав себе, чи їв він сьогодні. Я знав, що він охоче влаштовує собі тривалі пости, вочевидь задля приборкання плоті, крім того, таку пораду дав йому лікар. Отак одним пострілом він убивав двох зайців. – Нікому нічого не кажіть, – попередив він, – нехай це лишиться між нами, і… – Він урвав себе, підносячи і палець, і очі до стелі: – Ти ба, що то за пляма?
Я теж став дивитися на стелю.
– Десь вода протікала, – мовив я.
– Те-те-те, це вже погано.
Слово «те-те-те» видалося мені розпачливо безглуздим.
– Бувають миті, – казав далі отець, – коли відчуваєш спокусу зневіритися. – Він підвівся: – Піду візьму свого ящика.
Він називав те своїм ящиком. Лишившись сам і стиснувши руки, аж хруснули пальці, я запитав поради в Господа. Марно. Ну, бодай це вже відоме. А щодо отця Амбруаза, то побачивши, як він метнувся за своїм ящиком, у мене склалося враження, ніби він не сумнівається ні в чому. Чи, може, його кортіло подивитись, як далеко я зайду? А може, подобалося підбивати мене на гріх? Я узагальнив ситуацію в наступній формі. Якщо він знає, що я пив пиво, і однаково причащає мене, він грішить не менше, ніж я, якщо в цьому є гріх. Тож я майже нічим не ризикую. Отець повернувся зі своєрідною валізою-дароносицею, відкрив її і причастив мене, не завагавшись ні на мить. Я підвівся й палко подякував йому.
– Пхе! – мовив він. – Дурниці. Тепер можна й побазікати.
Щоправда, говорити з ним про щось інше я й не збирався. Тепер я прагнув тільки одного: якомога швидше повернутися додому й нажертися раґу. Наситивши душу, я відчув вовчий апетит. Але, трохи випереджаючи свій графік, подумав, що можу приділити отцеві вісім хвилин. Вони видались мені безкінечними. Отець розповів, що пані Клеман, дружина фармацевта й сама фармацевт першого класу, впала у своїй аптеці зі сходів і зламала шийку…
– Шийку! – вигукнув я.
– Стегна, – додав він, – ви не дали мені закінчити.
– А далі повідомив, що так воно й мало статися. А я, щоб не пасти задніх, розповів, що мої кури завдають мені багато клопоту, зокрема сіра курка, що не хоче ані нестися, ані сидіти на яйцях і вже понад місяць сидить у поросі зранку до вечора.
– Як Йов, га-га! – реготнув отець. Я теж засміявся.
– Як добре бодай інколи посміятися, – додав він.
– І справді.
– Це властиво людині, – просторікував священик.
– Я помітив.
На мить запанувала тиша.
– А чим ви її годуєте? – запитав він.
– Переважно кукурудзою.
– Кашею чи зерном?
– І так, і так, – відповів я й додав, що більше вони нічого не їдять.
– А от тварини ніколи не сміються, – зауважив отець.
– Тільки ми бачимо смішне, – докинув я.
– Що? – перепитав він.
– Тільки ми бачимо смішне, – з притиском повторив я.
Отець замислився.
– Христос, як відомо, теж ніколи не сміявся, – виснував він, глянувши на мене.
– А чого б ви хотіли?
– Безперечно, – погодився отець. Ми сумно всміхнулися. – А може, в неї пипоть? – висловив він здогад.
Я відповів, що ні, звичайно, ні, вона має що завгодно, крім пиптя. Він знову замислився.
– А ви давали бікарбонат? – запитав він.
– А вона його їстиме?
– Таж бікарбонат натрію, соду, – пояснював отець, – ви давали їй?
– Та ні.
– Спробуйте, – аж почервонів він від утіхи, – давайте їй по кілька десертних ложечок кілька разів на день протягом кількох місяців, і побачите: вона знову набереться сили.
– Це порошок? – запитав я.
– Хай йому грець! – лайнувся він.
– Дякую вам, – мовив я, – я спробую ще сьогодні.
– Така гарна курка, така несуча, – приказував священик.
– А втім, мабуть, завтра, – поправився я. – Я й забув, що аптека закрита. Звичайно, крім невідкладних випадків.
– Ну, а тепер трохи лікеру, – запропонував він. Я подякував.
Розмова з отцем Амбруазом справила на мене гнітюче враження. Начебто той самий милий, як і завжди, чоловік, а проте ні. Він, здається, вразив мене своїм обличчям, якому був притаманний, як тут краще сказати, брак шляхетности. Слід сказати, що причастя не допомогло. Повернувшись додому, я був схожий на чоловіка, що, ковтнувши знеболювач, спершу дивується, а потім обурюється, відчувши, що його муки нікуди не зникли. Я майже дійшов до підозри, що отець Амбруаз, знаючи про мої ранкові надмірності, тицьнув мені неосвічену облатку. Або що подумки стримував себе, промовляючи священні слова. Отож я повернувся додому в украй кепському гуморі, під дощем, що лив, наче з ринви.
Рагу розчарувало мене.
– Де цибуля? – закричав я.
– Розварилася, – відповіла Марта.
Я метнувся на кухню, шукати цибулю, бо підозрював, що служниця вийняла цибулю, знаючи, як я люблю її. Я нишпорив усюди аж до помийного відра. Нічого. Служниця глузливо поглядала на мене.
Я пішов до своєї кімнати, відкрив штори, поглянув на заволочене хмарами небо й ліг на постіль. Я не розумів, що сталося зі мною. Тієї пори мені було тяжко, що я не розумію.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79