— От жалко пацана. Не міг собі жити в громадянському шлюбі, га? Чи відмовитися нафіг від корони — кому воно треба. Став би таксистом у Лондоні…
— Так, Марло, дуже романтично. Зрештою, а чом би й ні.
— Дурний, скажи?
— Я слабо вірю в істинність легенди.
— А в що ж тоді?
— На престол сів братик короля-небіжчика. Народ тепер його не зовсім любить. Подейкують, то він усе й підлаштував.
— Ага, тільки це вже не так красиво… Турброшурки не візьмуть.
— Зате взяли би маоїсти, хе-хе.
— Чшшш, не згадуй всує. Що вони — республіки хочуть?
— Та тут увесь народ не проти. Маоїстів же таємних — до чорта просто.
— Монархія — комунізм. із одної каки в іншу.
— Марло, заткнися, ти ж нічого в цьому не петраєш… -остання Х'ялмарова фраза вже, здається, їй просто наснилася. В автобус наповзло масних сутінків, все тарахкотіло й підстрибувало, заколисуючи Марлу все глибше і глибше.
Читванський Королівський Національний Парк був дуже вдалим місцем для не-вбивчого полювання. Такого собі сафарі, де ти сам втікаєш від носорога, біжучи зигзагами (в носорога слабкі очі, але дуже гострий нюх — тільки так його можна надурити… а ще — скидаючи із себе по одній речі й шпурляючи йому під ноги; рай-но зупиняється їх обнюхувати… стриптиз як спосіб порятунку), залізаючи на старі дровеняки й намагаючись із них не гепнутись. Англійські «протектори» минулих часів не поділяли цієї візії полювання — вони просто, від нєфіг робити, стріляли в усіх тварин без розбору. Ліпше б уже яйця собі чухали. До першої крові.
— Це там що за гора, — питала Марла в гіда, — Анапурна, чи що?
— Ото? Так, в хорошу погоду її видно…
— Гора-вбивця, — Х'ялмар притулив долоню дашком до очей, — п'ятдесят відсотків альпіністів, що хочуть вибратися на неї, гинуть.
— Ого, нічо собі… Це, якби ми з тобою вдвох туди полізли -ти би вмер?
— Я теж тебе люблю, Марлочко.
— Нє, ну скажи — страшно? А це ж тільки третя вершина. Ще ж перед нею йдуть К 2 і та, як її, в Сіккімі — Каньчінь… Каньчун…
— Каньчіньчонга.
— Ну все, таку дурнувату назву я запам'ятаю. Це ще крутіше від Уагадугу в Буркіна-Фасо.
— Яка ж ти неполіткоректна…
— Я знаю. Цікаво, скільки альпіків видряпується на Еверест?
— Відсотків під вісімдесят… Слухай, я що тобі — міністерство статистики?
— Типу того. Ти ж усе знаєш, Містер інтеллідженс.
— Спасибі.
— Прикинь, і всі ці гори називають «Ріск of Terror» — чому?
— Бо всім там страшно дуже.
— А давай поліземо на Еверест?
— Двадцять тисяч доларів ліцензія коштує. Щоби кожен дурень туди не пхався.
— Типу мене.
— Угу, типу нас. Зате можна до базового табору запросто дійти — три тижні ходу.
— А на якій він висоті?
— Більше семи тисяч.
— Ага… ну давай якось…
— Це коли ти вже на Лаву бігом будеш забігати по три рази на день! — підколов Х'ялмар.
— Ой-ой, Містер Альпіністер! Та нєфіг срать!
— Вибач?
— Таке не перекладається. Надбання сленґо-суржика.
— Зараз буду говорити шведською.
— Давай-давай. Люди під старість часто самі до себе белькотять. Прикинь, потворо, тобі ж тридцятка наступного року! А мізків у тебе на' кілько?
— Ну от, сама тільки що називала мене Містером інтеллідженс.
— Я передумала.
Не надто цікавий шлях прямою дорогою часто заповнюється ще й куди пустішими розмовами, ніж ця. Прохолода джунглів і присмеркове сонце, купа знимків слонів різних розмірів і різного віку в пам'яті твоєї камери, крокодил й-квіти, що гріються на річкових відмілинах, лапаючи останні промені дня й переварюючи рибу (для людини їх пащеки замаленькі). молоді люди з приємними посмішками, чудовим знанням англійської мови й політичної географії (не спитати в Марли, ДЕ знаходиться Україна!), що за маленькі гроші (не сезон) ведуть тебе в джунглі, переправляють таємниче тихою річкою на каное, стелять тобі постіль у маленькому готелику, де кожна кімната названа іменем птаха, готують для тебе непальську традиційну їжу; відблиски далекого багаття й відгомін барабанів, що творять незвичні для твого східноєвропейського вуха ритми — такий найповерхові-ший відбиток Читваню на пам'яті твого сприйняття.
— Я так люблю цю країну… — зітхнула Марла зі слізьми на очах, — навіть більше за Тайланд.
Х'ялмар тихо посміхався і тільки шкодував, що в них на все, як завжди, надто мало часу.
— Надто мало часу на все у вас, — казали місцеві жителі, хитаючи головами.
— Надто мало часу, — нависало щось на Марлу зсередини, вганяючи її в паніку від невстигання.
— Надто мало часу, надто грандіозні плани, — казала вона собі, а поміж тим, здаватися не збиралася. — Однаково всі здохнемо — тож можна зробити собі вибір НЕ-здавання. Треба йти
і йти, поки не зникнеш фізично. А там — дивися, й пощастить не зникнути стовідсотково…
Х'ялмар ставив собі конкретніші завдання. Він усвідомлено побив спроби покращити цей світ . Казав про це канонічними кен-кізівськими словами:
— Принаймні я спробував.
— Це ти вже скажеш, як помреш. Поки ти тільки пробуєш… і поки Марла не зовсім до кінця розуміла ці його спроби. Не зовсім до кінця вірила у вартість того, що він робить, пишучи книги про те, як облажалося ООН в країнах Азії й Африки, про те, як влада Індонезії дурить селян на предмет розподілу землі в якихось там гірських далеких селах, про зброю й маскулінність в соціальному контексті тощо тощо. Марла раптом повірить у все це ні з того ні з сього однієї погожої днини на шляху із Тхімпху, на бутанській дорозі-серпантині під демонічне «You can check in anytime but you can never leave…» з «Готелю Каліфорнія» в неве-личкому мікроавтобусі, слухаючи розмову Х'ялмара з австрійським німцем-архітектором. Гаррі (так його звали) займався реконструкціями зруйнованих в іраку шкіл, будівництвом нових лікарень.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69