Хочеш?!
Золота сережка в його лівому вусі гойдалася, граючи сонячними зайчиками.
– Дурень ти, Друце-конокраде, – зморено відгукнулася Марта, здригнувшись при словах Друца про душу. – Стрибай-но ліпше в сідло та поганяй до своїх у Сілезію. Опам’ятаються мужики – ні я, ні Господь Бог тебе від їхніх сокир не врятує. Зрозумів? А гнідого твого Бовуром звати – затям, бо на інше ім’я він не відгукнеться. І не треба на мене видивлятися, роззявивши рота, я тобі не ікона Божої Матері… Ну, скачи!
…Дідок-мірошник, що так і не випряг волів зі свого воза, стояв край дороги та спостерігав за всім зоддалік. Коли за циганом Друцем запуріло, як той помчав, прилипнувши до спини краденого жеребця, мірошник похитав головою і замислено відкопилив нижню губу.
– А це часом не та жінка, про яку вчора вночі нам Півняче Перо казав? – запитав він у самого себе.
І сам собі відповів:
– Може, й та. Але ж поспішати все одно не треба…
– Яка жінка? – поцікавився його могутній син, поглядаючи на припалого до цебра одновухого пса.
– А та, що в чорта куплену душу з-під носа вкрала. Як циган коня з чужої стайні.
Мірошник ще раз похитав головою, усміхнувся тихою нехитрою посмішкою і повторив:
– Але ж поспішати все одно не треба…

5

Стіни тинецького монастиря, складені з ретельно підігнаних одна до одної брил тесаного каменю, вирасли перед Мартою і Джошем як з-під землі. Щойно тільки ще був ліс, стежина кривуляла між замисленими в’язами й древніми дубами, що не дозволяли бачити нічого далі найближчих стовбурів – і раптом ліс якось відразу скінчився, немов обрізаний велетенським ножем, а над головами вже нависали стрімкі монастирські стіни, що більше скидалися на фортечні. Тинецький монастир у смутні часи й справді частенько служив фортецею, причому стіни, на які зараз із щирим благоговінням дивилися Марта і Джош, жодного разу не були подолані ворогом. Чи то Господь оберігав святих батьків і мирян, які ховалися за ними, чи то закутаний у камінь оплот віри просто виявився не до снаги нападникам. Утім, одне одному не перешкода, і навіть навпаки…
Зблизька, коли подорожани опинилися перед масивними, окутими залізом ворітьми монастиря, відчуття величезної маси суворого каменю, що давить на плечі, тільки підсилилося. І, намагаючись розвіяти це гнітюче, підсилене тишею, що панувала навколо, враження, Марта рішуче й голосно тричі вдарила у ворота причепленим знадвору чавунним кільцем.
Якийсь час нічого не відбувалося. Потім по той бік воріт почулися неспішні кроки. Вони наближалися, і ось у лівій стулці з рипінням відчинилося невелике віконечко. За мить у ньому з’явилася гостроноса фізіономія ченця-воротаря, що свердлив Марту підозрілим поглядом.
– Хто така? – непривітно запитав чернець. – По що прийшла?
– Марта Івонич я, сестра ігумена вашого, – скромно опустила очі Марта. – Радитися прийшла до святого батька, брата мого в миру.
– Сестра? – у рипучому голосі ченця чулася підозра, ладна перейти у впевненість. – Щось не пригадаю я, щоб в абата Яна сестри водилися!
– А ти його самого запитай, отче, – лагідно всміхнулася Марта, провела долонею по гладенькому дереву воріт і ніби випадково зачепила при цьому довгий чернечий ніс, що стирчав з віконця.
Воротар відсахнувся, хотів був вилаятися, але раптом закляк на місці, немов прагнув щось пригадати. Так і не згадавши, приречено махнув рукою і почав витягати з петель важкий засув.
– Заходь, сестро, – винувато пробурмотав він і впустив Марту, слідом за якою шмигнув одновухий пес. – Для тих, хто просить у нас ради й розради, двері наші завжди відкриті. Зараз піду, доповім вітцеві-ігумену…

6

Мирян, котрі приходили до нього, ігумен Тинецького монастиря ксьондз Ян Івонич волів приймати не в сповідальні й не в абатських покоях, а у вузькій келії, де, крім твердої лежанки, грубої дерев’яної лави та низького столу з нефарбованих дубових дощок, нічого не було.
За винятком розп’яття на стіні, певна річ.
Тут отець Ян молився на самоті, тут-таки вислуховував сповіді родовитих шляхтичів і шляхтянок, що претендують на особливу увагу абата, відпускав гріхи, давав поради, після яких багато хто йшов з полегшенням на серці, а дехто невдовзі навіть приймав постриг. Знали б ці люди, ЩО насправді відбувалося в ту невловиму мить, коли тягар гріхів спадав з їхньої душі, або коли важливе рішення, яке ще хвилину тому збурювало безліч сумнівів, раптом виявлялося простим і єдино можливим! Але люди йшли з монастиря, абат залишався, і все велося своїм штибом.
Вітця Яна багато хто вважав святим. І хоча прижиттєва канонізація йому не загрожувала – навіть святого Станіслава Костку було прилучено до лику лише після того, як оддав Богові душу – тинецькі отці-бенедиктинці та священнослужителі сусідніх монастирів були твердо впевнені, що єпископський сан таки не мине ксьондза Івонича, причому найближчим часом.
І тільки сам отець Ян, Яносик Івонич, старший із прийомних дітей Самуїла-баци, знав щиру ціну своєї святості.
Лагідний абат був злодієм.
Безліч гріховних думок і прагнень, сумнівів і страхів, вивіданих у сповідальників та мирян, які прийшли за порадою, діймали його. Люди виходили від нього проясненими та очищеними, вони почували в собі Благодать Божу – люди називали вітця Яна, святим – а він залишався сам на сам з їхньою гординею, хтивістю та зажерливістю, дедалі частіше не витримував, зривався і довго потім замолював власні – а по суті чужі – гріхи… Коли молодий Яносик ставав послушником, а потім приймав постриг і давав обітницю, він навіть уявити не міг, із чим йому доведеться зіштовхнутися в стінах монастиря, цієї обителі віри та благочестя!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11